Lemkowyna.net

I        

         В сонечний, літній ден дорога до села презентує ся вынятково гарді. Пару кільометрив простой, асфальтовой рікы, денеде лагідні переходит в горбок а навет і в векший беріжок. Тихій вітер легко слизґат ся по листях в ефекті чого чуєме милий для уха шум. 2/3 дорогы то розміщены праві з ґеодезийном докладністю дерева; дерево при дереві, так по лівій як по правій стороні;.явит ся праві як означена по каждій стороні кольоровыма хоругвами  і памятниками стежка до замку. Хоц замку на єй кінци не є, вражыня лишат ся в памяти. За тыма трепотами, липами, яворами кладе ся в літі долгій тін по сусідуючых полях.. В літній, сонечний ден...

         Але не гнеска. Не тепер.

        Тепер маме пізний, праві осінний вечер. То тот час коли натура не рішыла іщы ци обдарувати землю сьнігом ци іщы дозволити людям натішыти ся слабым теплом осінного сонця. В такій час наша дорога тіж выглядат інакше. Уж не видиш єй кіньця – гыне він деси в темрявій, барже притігают Твою увагу малы огникы по правій і лівій стороні дорогы посеред села, котры, маш  вражыня, свобідні ся переміщают. Призераш ся докладнійше і з жальом признаєш, же єднак стоят в місци. Кажде сьвітелко вказує на хыжу. То люде в селі, видно боят ся темности, і хочут принаймі кус єй од себе одогнати – запаляют сьвітла в своіх хыжах. То оно має іх хоронити перед темрявом і вшыткым тым недобрым што в іх думаню може она зо собом принести. Дерева при дорозі не шумлят гнеска приємні для уха, остатні листкы рушают ся скоро поганяны пізно вересняным вітром. Шшшшш ... ! бесідує до Тебе листя што перед зимом іщы не опало.

         Летиш на крылях того вітру просто дорогом до початку самого села; дотераш на місце, сходиш на землю. Пусто всяди, вшыткы в своіх позапераных хыжах, видавалобы ся, же лем сьвітло остало на сторожы. А єднак хтоси Тя зауважыл. Чуєш нервове бреханя, зза сусідніого плота. Не є то найліпший попис бреханя, о ні. Без переконаня, нервовий прибрало тон, не є там певности за дуже, а може навет кус страху ся вказало? Так якбы з Тобом пришло штоси, чого не обоймує пся візия сьвіта. Не мож того вкусити, не мож полизати ци навет видіти. Мож ся того за то бояти. Штоси незнакоме, вібче, праві не чути його запаху.

І докладні тото чуєш в непораднім бреханю. Пес ся боіт.

Крачаш сьміло середином села, по обох сторонах хыжы муруваны, деревняны; видиш і церкви, як на іроню тіж єдна по лівій друга по правій стороні. Обік дорогы тягне ся глубокій  рив полний воды, сьмітя, іншого зіля. Коли так машеруєш з місця в рові в котрым концентрує ся хыбаль найвеликша темніст , зачынают в Твою сторону смотрити два малы огникы. Іщы того незнаш, але назвийме річ по імени, то сут: ОЧЫ. Обсервуют з увагом Твій повільний похід. Силом річы дорогы вашого смотріня в єдний хвилі мусят ся скрижувати. Зауважыл єс. Аж Ти бракло дыху з вражыня. Хочеш ся призріти докладні але іх уж не є. І добрі. Для Тебе. Коли всмотріл быс ся барже, мал быс заповнени цілий засіб мало позытывных вражынь до розпамятуваня колиси. Фаля горяча котра переходит ціле тіло, голос рве ся до крику але  з невідомой причыны вязне в гыртани, но і паскудна «гуся скірка»; Твоі очы котры небезпечні ся розшыряют якбы дане ім было видіти штоси так паскудного, невыображалні страшного, же єдином іх реакцйом є проба втіканя зо своіх орбіт. Але Тебе то оминуло. Як на разі.

В меджечасі з околичных гір сплывают помалы хмары густой мглы. Тепер уж не по рівно – мгла іде лем з правой стороны. Знаш о тім, лем про то, же зачынаш видіти штораз менше, а річы перед Тобом помалы ся розмывают і стают штораз барже замазаныма. Ты – вихований на творчости Степхена Кінґа уж выображаш собі як медже мглом бушуют духы тых хлопців з двох  цмонтерів войсковых, што ся в границях села находят. Єден по правій, другій по лівій стороні дорогы. Зачынаш думати о селі як о ідеальній симетриі...

Права.

Ліва.  

Так, тых хлопців, з котрых кождий лишыл праві сто років тому част себе на Тій землі. Може і колиси жыли в Бавариі, Швабіі, може і ґаздували над Доном, на Кубаню під Новосибірском ци іншым Смоленьском. Тепер єднак лежат собі гев, глубоко в земли. Може і колиси кляли на себе, стрілали, єдны за царя другий за цисаря, може і ся ненавиділи, але за то тепер... Тепер підписали розейм; медже нима лем покій – вічний покій. Іщы за дітины наслухал єс ся оповідань і історий о духах хлопців з двох цмонтерів і о мглі што ім все товаришыт, наслухал о тым як то небезпечні там ходити. Про то тепер будеш на ню позерал неспокійні.

Твоє роздумуваня перерыват перфідні голосне вытя. Отрясаш ся скоро і загніваний наслухуєш. Смотриш на небо – місяц в полни -  а то так ! Псиско си найшло забаву  і выє до місяця. Выє і третій раз. Уж слабше, уж непереконаний, же то была добра думка, выє за хвилу четвертий раз, але то уж дуже тихше, якбы зрозуміл, же выбрал час неодповідній, же ся втрутил, же перервал штоси чого переривати не вільно, може «сакрум» якысе темне? Перервал комуси, кому переривати не повинен, перед кым треба чути респект, хто може барз покарати за такє непередумане діяня. Не руком, не каміньом, го покаре, старчыт, же прийде близко його буды а сес псиско што іщы вчера явил ся яко найбарже одважний і сьмілий пес в цілым селі буде  втікал з серцьом в гыртани, мало ся зо страху о свою буду не забє.

А вір мі ... не лем Тобі пес штоси перервал, але то не Тебе ся так боіт.

Мияш обыдві деревяны церкви, до єдной дорога значена перез посаджены рівно дерева, на кінци видочны двері до церквы. Втоплена в темноті церков помалы Тя гіпнотизує, чуєш як гварит: «Ход не бій ся, та оддай поклон Богу нашому ... но ход...». Зафасцинуваний підходиш ближе, наоколо ней самы смерекы што початком ХХ віка саджены были, каждий стрылят верхом повыже церкви....

Ду- дум ! Ду-дум ! Ду-дум ! – атакує Твоі уха дзвін што ся в хвилу розшалів в церковній дзвінниці. Двері до ней отверают ся з голосным скрипліньом, ставляш перший крок, темно. Запаляш патычок – воліл быс не запаляти, єдине што стал запамяташ то грубий мотуз што сам скакал з горы на долину і был безпосередньом причыном дзвоніня. Якбы тягнений перез невидиму силу, скаче в повітря; запаляш другій патычок, роззераш ся по дзвінници – никого гев не є. Запераш очы, помалы крачаш до заду, намацюєш клямку двері і поспішным кроком выходиш стамаль. Верташ на дорогу, ідеш дале і дале, Твоя одисея іщы кус буде тырвала. Маш тепер час , жебы подивляти село ночом.

 З початку тихе, в міру зближаня ся штораз голоснійше чуєш: «Луп», «Луп», «Луп». Зацікавлений приспішаш крока, і уж по пару минутах видиш хыжу мурувану, наоколо ней желізний пліт. Щаблі в плоті закінчены остро – газды ясно вказуют, же дорога до хыжы веде лем перез головну браму. От і видиш причыну цілого замішаня, што тя гев привело – брама є недоперта, вітер раз по раз отверат ю а пізнійше зас прібує заперти, чого ефектом є голосне: « Луп! ». Скупе сьвітло при хыжы дивні тоне в тій темряві, не находит тілко силы жебы дотерти до вшыткых кутиків огороджыня. Подумал єс: «Запру браму, най буде спокій, най мі нервів не торгат тото « Луп! ». Ущасливлений том думком хочеш зробити крок в сторону брамы... але не можеш. НО! Што ся діє ? По просту не можеш ся рушыти. Кус тя то встрашыло. Тіло твоє підсьвідомі реагує  на якысы сиґналы. Але о што ходит ? Хвилю тырваш безрадні. І товды роздзванят ся в Твоій голові алярмовий дзвінок, чуєш крик:

- «Стій !»

- «Не ход там!»

- « Лиш тото»

- «Втікааай сталь !»

- «Ци Ты шліпий, не видиш, же вітер за слабий, жебы так брамом тріскати ??? ТО не він є причыном !».

Отерезвило тя. Приходит знайома фаля горяча, приходит гуся скірка. Уж не єс такій переконаний, же браму треба заперти. Але ідеш єднак в сторону брамы. Маш іщы три крокы, вытігаш руку, жебы ю хватити і товды по другій стороні плота будит ся найперше єдно, пізнійше другє мале, жолте око. Вшыткы заощаджены Твоі вчаснійше дознаня тепер наплывают скоро.

Господи.

Впадаш на коліна всмотрений цілий час в два ясны пункты по другій стороні огороджыня. На сьвіті не істніє тепер нич іншого окрем них; зафасцинуваний впадаш в них глубокше, глубокше... На іх дні достерігаш жаль, кус страху, єст штоси іщы... ах! ненавист і встекліст тепер на верх выходят! Не можеш ся єднак одорвати, по просту не можеш... Одплываш помалы, штораз дале, не чуєш уж нич...

Пляч. Тихій плач перебият ся помалы до Твойого забльокуваного ума; пляч ? скаль гев ? , скаль тепер пляч ? Вынятково голосне «Лууууп!» вырыват тя в кінци з того дивного стану праві сну. В єдний хвилі усьвідамляш собі страшливіст ситуациі. Вітер розшаліл ся в меджечасі на добре, літат в повітрю осінне листя, брама пірвана вітром тепер заперла ся на добре – вітер тріснул ньом так міцно, же ся аж прибльокувала. Мечеш ся до заду і на чвораках втічеш до дорогы. Крик страшний розлігат ся за Тобом, крик злости, розчаруваня, встеклости. 

Лем раз, в Ніґеріі пришло ти чути штоси подібного - мали Африканеры дражнили ся з шаленом з голоду гєном – то підсували ій до кліткы кавалец мяса то зас заберали. Кричала подібні. Чуєш за плечами, же ся штоси мече по плоті, забльокувана брама видочні не пущат, не хоче ся отворити.

Рано єй ґазда направит.    

Верташ на дорогу і ідеш дале перед себе. Кошеля ліпит ся Ти до плечы, спотил єс ся міцно, ногы небезпечні угынают ся під тобом, але дале, ідеш до переду. Жебы дати си іщы надію, же то неправда, же то был лем вытвір хворого ума, хочеш удоводнити собі буд што быле бы не был то образ котрий яко остатній занотувала памят. Коли прібуєш ся обернути голос серед головы зас кричыт: «Помішало ся ти в умі ?,  не обзерай ся, ідий дале !». Послушні ідеш. Друга част Тебе, котра все підсьміхує ся з твойой одвагы («го, го, якій з Тебе тхір, герой ся найшол !») тепер сідит тихо. Она тіж має дост; виділя перед хвильом аж за дуже, і выглядат на то, же на долго ій выстарчыт.

          … (далше буде ...)

II

Не так то мало выглядати. Мал єс лем піти і справдити. Нихто нич о такых атракцях не бесідувал. Ідеш, а образы іщы неспокіні перелівают ся по голові, але уж перестаєш ся трясти. Тило видочні не чує загорожыня. Ниґда не был єс за одважний, але барз єс злист на себе за аж таку паніку.

Кавалец добрі осьвітленой лампами дорогы, што ясне і приємне сьвітло дают дозвалат ся Ти успокоіти и допровадити до яко-такого порядку. Вертат спокій. Коплеш каміня што ся під ногу навыяют, концентруєш ся лем на тым копаню тепер, розкошні міцно вдаряш іх кіньцьом черевіка, вшытко быле бы заняти голову дачым іншым.

Так з 300 метрив дале, одсунене пару кроків од дорогы росне собі дерево. Такє собі дерево, грубе в пни, твердой, неприємной в дотыку коры, з листя уж опало. На шырший голузи є штоси завішене,  о так знаємий выгляд, памятяш того стражника цілого села, што николи спати не піде. Стоіт гев од все, він нераз уж помагал охоронити тото місце. Міцний кавалец желіза в формі зьвізды привязаний ланцком до дерева, вiсит собі і жде. Як лем вдариш в нього другым кавалціом желіза закричыт в одповіди тонькым, пискливым і переникливым голосом і зараз на ногы ціле село поставит. Така його роля. Стеречы села, коли прийде створіня так хытре як лишка што до курника ничого не сподіваючых  ся курят заглане і смерт ім своіма одвідинами приносит.

Така його рола. Кричати голосно коли іде ОГЕН. Побудити селян в час, жебы іщы была шанса го здусити покльа малий і негорозний.

Дорога двигат ся кус выже, машеруєш під горбок. Не є гев уж ламп, але темніст ту не панує. Знаш добрі, што на вершку того горбка, знаш як і ціле село о тым знає.

Цмонтір. Парохіяльны.

Терпливий сьвідок двох вієн, выселіня люди, каждого драмату і радости што ся в селі розограли. Вічний опікун тых уцтивых з засадами, як і тых паршывців перешытых злом, старых, молодиых, хлопців, дівчат, діти і родичив, сусідив а навет і незнаємых што в книзі жытя не мали писане уж того села лишыти. Дбає як добрий ґазда, вібчы сут му малы, людзкы поділы: він іх не видит яко православных, грекокатоликів, ци католиків або і даякых іншых. Для нього то все лем мешканьці малого пенсйонату, котрий уж тильо років провадит. Не в його «компетенциях» є оціна, осуджаня підопічных – тым занимают ся  іншы «структуры» - його інтересує лем тото што ту і тепер по смерти на земли ся лишат. А і його підопічным одыйшла охота до сваріня ся о ричы за котры давнійше нераз выбиялибы зубы, ламали кости, ци діравили тіла. Лежат разом, обсервуют, бесідуют, коментуют. По просту єдна, велика ЗГОДА. Навет так спокіных, найде ся єднак штоси, што іх з рытму штоденности гнеска выбє.

Люде повідали Ти, же на цмонтери все было ясно. Осін вчасна. Зима ци яр ? Так само – єдны бесідуют, же то сьвічкы все ся палят огньом нервово через вітер гнаным. Уж, уж іх праві вітер дусит і гаснут, а ту зараз імают оддых, пломін простує ся і дале сьвітят. Часом лем собі місце змінят, повіл бы дахто же си свобідні по цмонтери  гулают. Хто іх сьвітит, хто і ставлят ? Незнатя.

Другы за то гварят, же то неправда і сьвітелка то душы неупокоєны, в якысым давно забытым танци мечут ся по цмонтери.

Га ! Напевно бздура з тыма душами, то МУСЯТ быти сьвічкы... Мусят... Бо якбы не были то ... хыбал лем ошаліти бы пришло з того думаня о душах. А о трачыню сьвідомости то Ты уж штоси знаш; знаш тіж яка є долга і крута, полна болю, страху дорога поворотна до сьвіта нормальности. І взагалі не подабат ся Ти переходжыня єй іщы раз.

Другом характерном річом є для цмонтеря тиша. Не така нормална тиша, але якыса єй еґзотычна одміна, котра то задусит каждий одголос якій повинен єс справити. Можна бы повісти: тиша мече ся на нього, імат за гыртан і дусит, дусит, аж задусит.  Єдиным вынятком  од нейі сут голосы. Не все, лем рідко коли, чуєш якбы свистаня на вітри, што Ти зачынат тіж припоминати тиху бесіду медже громадом люди. Мияш цмонтір прібуючы не смотріти в його сторону, чуеш за собом: « А хто то», «А чый то», «Він стал ?», «Євген то Твій ...» і зас нич не чуєш – то тиша вказала хто ту направду рядит. Хыбаль єднак не быля так осторожна і докладна бо од цмонтеря перебият ся іщы пару слів: «звела Та, звела; не треба было...». Слова так сут перемішаны з вітром, же не береш іх за реальне зявиско, а барже за твір Твойого побудженого ума.

Бррр, дивны тоты голосы. Хоц признаш кус Тобом встрясло, былобы то до Тебе кєруване ? Не віриш, знаш, же треба дыйти до кінця. Увілнити ся од того раз на все. Не буде там ничого – здаш собі справу, же нич ся гын не стало i скінчыт ся тото вшытко.

Треба там лем піти і переконати ся, же не є.

         Не може быти.

         Не може.

         Напевно.

А навет якбы было – то ... уж дос того, най ся скінчыт. Так не можна жыти. Вшытко є ліпше од того што єс перешол.

Але напевно гын нич не є.

Місяц в меджечасі скорыстал з Твойой неувагы і перешол поважну част свойой штоденной по небі дорогы. Значыт час єднак мият – а выдавало ся, ж він затоплений в безруху і нич не може змусити го до рушыня ся. Іщы дале підходиш і похыльают ся уж в Твою сторону остатні хыжы в селі. Не дозріл єс як до тепер ЙОГО, покріплаш ся думком, же то фактичні правда не была, але выголодніла фантазия підповідат Ти його выгляд. Великій, з рівно розложеныма голузями, міцно перехылены на правий бік. Закрут перед Тобом, іщы там дозераш хыжу ци дві, але знаш, же то праві кінец села. Може єднак... Помалы, помалы, быле іх минути. Невидочны з далека мече ся од разу в очы, коли лем в закрут входиш. Стоіт. Дуб. А він... він тіж там єст. Приспішаш крока, мияш дуба і затримуєш ся при ним: дво-метровым кресті зробленым з каміня. Видно на ним уж зуба часу, денеде кыршыт ся помаленькы.

Чуєш тото.

Чуєш - приходит встекліст як і міцне недовіряня. До остатньой хвилі думал єс, же го ту єднак не буде, іщы в ясний, сонечний ден ЙОГО ТУ НЕ БЫЛО ! А тепер ? Стоіт і наіграват ся з Тебе і Твоіх рацйоналных проб тлумачыня його гев існуваня. Гварит до Тебе: «Га ! претіж знал єс, же буду, же чекати мі прийде на такых як Ты, што може Ти о мі не бесідували, не оповідали ?».

Бесідували.

Кладеш ся помалы на коліна, встекліст заступує помалы жаль, очы выполнены сылзами. А він стоіт над Тобом як кат што за хвилю жытя вкраде; терпеливий, кормит ся Твоіма людзкыма слабостями. Як добрі вышколений актор знає і добрі свою ролю яку прийде одограти, свойой квестиі не помылит – претіж перший раз єй не выголошат... Блиснул в Твоі голові образ – так скоро як появил, так скоро зникат. Жаль, хоц іщы не страх, не выобразил єс си до тепер якы консеквенциі буде мало для Тебе, то же єс крест нашол. А сьвідоміст тицхо підповідат: не буде пробачыня.

Бесідували Ти о ним, бесідували...

Мала єднак рацю, сива як голюб бабинка што єс єй по двох роках гляданя по сьвіті найшол аж в маленькым селі недалеко Вінніпеґу в Канаді. Аж крикнула як єс в порозі хыжы станул і привитал ся: «Hello, I’m looking for...»; «Знам сынку, кого гляадаш, знам». Она тя пoзнала од разу, Ты єй ні – бо скаль?

Так, вказала Ти дорогу, до креста, не лем тоту фізычну на мапі, тых пару тісячы кілометрів до місця в Карпатах  вкрытого в єдний з европейскых краін. Вказала і тоту духову мапу цілой істориі з яком маш ся зміряти – міцно ся Ти не сподабала.

«Ах забыла бым сыночку, в вересни, лем в вересни там іхай, коли інде не маш чого глядати, не зьвідуй чом, сама незнам, не я о тым децидувала». Разом з одвидинами в бабушкы скінчыли ся тіж кошмары – злы сны, маякы. Як руком однял. Чарівиця ци як ? Она о тым тіж знала: « Зьлі спиш ? Не бій ся, од гнеска то мине, лем крест найти мусиш і свою з ним справу пояснити. Пробачыня гріхів прос. Інакше  верне зас сон злий, не втечеш од нього, але Ты претіж о тым знаш, правда ?» Зас мала рацю. Не пришол, уж ся не снил дуб в огни, кырваво осьвітлаючы крест за ним в земли поміщений, з тым голосом (Божееее !!! з тым голосом )  што на зміну выл, плакал і проклинал в злости великій.

НІІІ !!! прошу, прошу ниґда веце. Хочеш з памяти вымазати образ.

Сон по котрым сам кричал єс в ночы і будил ся цілий спочений принаймі раз в тыжни. А серце ? Оно по перебуджыню было в шаленым темпі і глядало собі зо страху дорогы на зовні через гыртан. Сон котрий заґварантувал Ти місце в шпыталю для психічні хворых на добре піл рока. А тепер го не є, так по просту не є.

Скора на твари перша чує, же робит ся штораз барже студено, вітер станул, приморозок певно іде, ех претіж то вересен. Сылзы дале летят по личках, отераш іх недбалі рукавом. Глядаш запалничкы в кышени, палці находят в кінци  холодне желізо. Вытігаш , запаляш, осьвітльаш і так скоро як дотыкаш креста так скоро втікаш з руком – в голові зас розверещал ся якже добрі знаємий зо сну голос... Но так, треба вважати на такы дрібниці. Отерезвило Тя то кус, привернуло до реального жытя , зас маш сьвідоміст де єс, што робиш, што чуєш і чом помалы родит ся з того страх. Підсьвітлаш камінний крест раз іщы, з потемры помалы быходят буквы поміщены на ним в кірилици. Концентруєш ся над нима, і зачынаш помалы чытати:

---------------------

ВЕРЕСЕН 1926 р

Г..ПОД.... СОХРАНЫ...

... І РОДИНУ ...

БО ... ... ЗГРІШЫЛ

ПЕТРО М...

ІХ.1926.

ФУНДAТOР ТО... К..CТА

---------------------------

Хоц не вшытко дало ся одчытати, для Тебе то без значыня.

Ех зробил єс тото Ты старий цапе!!! Зробил єс бортаку! І хто за то тепер вину поносит? Ты ? Ты? Ні !!! Ты маш тото уж за собом!

         Господ певно прихылил бы ся до желаня Петра М... і дарувал му його вину коли бы не інша сила, котра перез Петра і пару іншых селян тяжко досьвідчена не попросила Господа о одданя принаймі части справедливости за дознану кривду. І як вказало дотеперішне досьвідчыня мала она видочні міцнійшы аргументы. Існує тіж друга версия той істориі: же ся Господ до того часу справом взагалі не занял. Так принаймі вважала бабця з під Вінніпеґу. Для Тебе то мало важне: жадна опця розвязаня той справы не ворожыт Ти добрі.

         Хыбал уж знаш што тепер буде, кінец Твойой подорожы; за гріхы треба платити, кого то обходит, же то не Твоі гріхы ? Роздумуєш ци є сенс боронити ся, втікати, ци може лем добровілні піддати ся перезначыню. Іщы ся маныш, же то минуло, же одыйшло, претіж то было праві сто років тому. Понад 50 років тому вшыткых люды стал выселили, нихто гев долго не мешкал, дале бы то жыло, по такым часі?

Незнаш іщы того (бо хто Ты мал повісти ?), же в селі тріох ґаздив товды не выселено. Ден по тым як люди з села війско прогнало дале, пішли они во тріох з родинами вшелеякє добро по хыжах зберати. Старий Зволінскій якбы ся встыдал той тишы і пустоты в селі, хотіл про то вымазати з краєвиду села річы котры му цілий час недавных сусідів припоминали. Горіла уж од пару годин церков в выжным кінци, зачала горіти перед хвилом і тота в нижным кінци (село, великє было і єдно з богатшых на околицю). Лишило ся вшыткого пару крестів тріораменных при дорозі до потолчыня, жебы дополниты діла зныщыня. Не мусіл заміряти ся на наш ґазда молотом пят-кіловим, желіжным на непозорний крест камінний схованый кус за молодым дубом, не мусіл... Найближша родина крик лем почула, крик котрий іщы долго по селі і по лісі ся розходил якбы як найдолше хотіл быти сьвідком того што ся хвилю тому стало. Кывал ся старий до заду і переду, з ґамбы лем слина му текла, очы розшырены до границ можливости – на твари лишыл ся му образ страху необнятого. Зволінскій штоси крычал пізнійше в постели обнятий горячком о дубах, крестах і вересняний безхмарний ночы; рана уж не дожыл.

Што го так встрашыло ? Направду незнаш ?

По короткій конфронтациі з самым собом, бухат в Тобі гнів, не піддаш ся так легко! Адреналіна небезпечні зачынат в тілі пульсувати. «Втечу сталь» бесідуєш, «не дам ся, буду жыл, забуду о тым». Сам кус собі не віриш, але емоциі берут гору. Встаєш полний нервовой надіі і енергіі.

Добрі єс плянувал, добрі єс думал, не дане Ти было єднак знати, же окрем єдной пары жолтых оч обсервуючых Тя з далека, в селі обудили ся три наступны пары жолтых оч, што замір мают єден – зас выміряти шкарадні поняту справедливіст.

До рана жаден пес не забрехал в селі, місяц зашол за хмары, бо так як хлопці  з гмлы, котры втекли тепер зас на своі цмонтері, не хотіл быти сьвідком того што ся мало розограти на селскій дорозі... в темну, захмарену ніч.

Мірек Михаляк

 I 

V sonecznyj, litnij den doroha do sela prezentuje sia vyniatkovo hardi. Paru kilometriv prostoj, asfaltovoj riky, denede lahidni perechodyt v horbok a navet i v velykszyj beriz’ok. Tychij viter lehko slyzgat sia po lystach v efekti czoho czujeme mylyj dla ucha szum. 2/3 dorohy to rozmiszczeny pravi z geodezyjnom dokladnostiom dereva; derevo pry derevi, tak po livi jak po pravi storoni; javyt sia pravi jak oznaczena po kaz’dij storoni kolorovyma choruhvamy i pamiatnykamy stez’ka do zamku. Choc zamku na jej kincy neje, vraz’ynia lyszat sia v pamiaty. Za tyma trepotamy, lypamy, javoramy klade sia v liti dolhij tin’ po susidujuczych polach.. V litnij, sonecznyj den…

         Ale ne hneska. Ne teper.

Teper mame piznyj, pravi osinnyj veczer. To tot czas koly natura ne riszyla iszczy cy obdaruvaty zemlu snihom cy iszczy dozvolyty ludiam natiszyty sia slabym teplom osinnoho soncia. V takij czas nasza doroha tiz’ vyhladat inaksze. Uz’ ne vydysz jej kincia – hyne vin desy v temravi, barz’e prytihajut Tvoju uvahu maly ohnyky po pravi i livi storoni dorohy posered sela, kotry, masz vraz’ynia svobidni sia peremiszczajut. Pryzerasz sia dokladnijsze i z z’alom pryznajesz, z’e jednak stojat v miscy. . Kaz’de svitelko vkazuje na chyz’u. To lude v seli, vydno bojat sia temnosty, i choczut prynajmi kus jej od sebe odohnaty – zapalajut svitla v svoich chyz’ach. To ono maje ich choronyty pered temriavom i vszytkym tym nedobrym szto v ich dumaniu moz’e ona zo sobom prynesty. Dereva pry dorozi ne szumlat hneska pryjemni dla ucha, ostatni lystky ruszajut sia skoro pohaniany pizno veresnianym vitrom.

Pszszszsz … ! besiduje do Tebe lystia szto pered zymom iszczy ne opalo.

         Letysz na krylach toho vitru prosto dorohom do poczatku samoho sela; doterasz na misce, schodysz na zemlu. Pusto vsiady, vszytky v svoich pozaperanych chyz’ach, vydavaloby sia, z’e lem svitlo ostalo na straz’y. A jednak chtosy Tia zauvaz’yl. Czujesz nervove brechania, zza susidnioho plota. Neje to najlipszyj popys brechania, o ni. Bez perekonania, nervovyj prybralo ton, neje tam pevnosty za duz’e, a moz’e navet kus strachu sia vkazalo? Tak jakby z Tobom pryjszlo sztosy, czoho ne obyjmuje psia vizja svita. Ne moz’na toho vkusyty, ne moz’na polyzaty cy navet vidity. Moz’na sia toho za to bojaty. Sztosy neznakome, vibcze, pravi ne czuty joho zapachu.

         I dokladni toto czujesz v neporadnim brechaniu. Pes sia boit.

Kraczasz smilo seredynom sela, po oboch storonach chyz’y muruvany, dereviany; vydysz i cerkvy, jak na ironiu jedna po livi druha po pravi storoni.. Obik dorohy tiahne sia hlubokij riv polnyj vody, smitia, inszoho zila. Koly tak maszerujesz z miscia v rovi v kotrim koncentruje sia chybal najvelyksza temnist, zaczynajut v Tvoju storonu smotrity dva maly ohnky. Iszczy toho neznasz, ale nazvyjme ricz po imeny, to sut: OCZY. Observujut z uvahom Tvij povilnyj pochid. Sylom riczy dorohy vaszoho smotrinia v jedni chvyli musiat sia skryz’uvaty. Zauvaz’yl jes. Az’ Ty braklo dychu z vraz’ynia. Choczesz sia pryzryty dokladni ale ich uz’ neje. I dobri. Dla Tebe. Koly vsmotril bys sia barz’e, mal bys zapovneny cilyj zasib malo pozytyvnych vraz’yn’ do rozpamiatuvania kolysy. Fala horiacza kotra perechodyt cile tilo, holos rve sia do kryku ale z nevidomoj pryczyny vjazne v hyrtany, no i paskudna «husia skirka»; Tvoi oczy kotry nebezpeczni sia rozszyriajut jakby dane im bylo viditi sztosy tak paskudnoho, nevyobraz’alni strasznoho, z’e jedynom ich reakcjom je proba vtikania zo svoich orbit. Ale Tebe to omynulo. Jak na razi.

         V medz’eczasi z okolycznych hir splyvajut pomaly chmary hustoj mhly. Teper uz’ ne po rivno – mhla ide lem z pravoj storony. Znasz o tim, lem pro to, z’e zaczynasz vidity sztoraz mensze, a riczy pered Tobom pomaly sia rozmyvajut i stajut sztoraz barz’e zamazanyma. Ty – vychovanyj na tvorczosty Stephena Kinga juz’ vyobraz’asz sobi jak medz’e mhlom buszujut duchy tych chlopciv z dvoch cmonteriv vojskovych, szto sia v hranyciach sela nachodiat. Jeden po pravi, druhij po livi storoni dorohy… Zaczynasz dumaty o seli jak o idealni symetrii…

Prava.

Liva.

         Tak, tych chlopciv, z kotrych kaz’dyj lyszyl pravi sto rokiv tomu czast sebe na Tij zemli. Moz’e i kolysy z’yly v Bavarii, Szvabii, moz’e i hazduvaly nad Donom, na Kubaniu pid Novosybirskom cy inszym Smolen’skom. Teper jednak lez’at sobi hev, hluboko v zemly. Moz’e i kolysy klaly na sebe, strilaly, jedny za caria druhy za cysaria, moz’e i sia nenavydily, ale za to teper… Teper pidpysaly rozejm; medz’e nyma lem pokij – vicznyj pokij. Iszczy za dityny nasluchal jes sia opovidan’ i istoryj o duchach chlopciv zdvoch cmonteriv i o mhli szto im vse tovaryszyt, nasluchal o tim jak to nebezpeczni tam chodyty. Pro to teper budesz na niu pozeral nespokini.

         Tvoje rozdumuvania pereryvat perfidni holosne vytia. Otrjasasz sia skoro i nasluchujesz zahnivanyj. Smotrysz na nebo – misiac v polny – a to tak! Psysko sy najszlo zabavu i vyje do misiacia. Vyje i tretij raz. Uz’ slabsze, uz’ neperekonanyj, z’e to byla dobra dumka, vyje za chvylu czetvertyj raz, ale to uz’ duz’e tychsze, jakby zrozumil, z’e vybral czas neodpovidnij, z’e sia vtrutyl, z’e pererval sztosy czoho pereryvaty ne vilno, moz’e «sakrum» jakyse temne? Pererval komusy, komu pereryvaty ne povynen, pered kym treba czuty respekt, chto moz’e barz pokaraty za takie neperedumane dijania. Ne rukom, ne kaminiom, ho pokare, starczyt, z’e pryjde blyzko joho budy a ses psysko szto iszczy vczera javyl sia jako najbarz’e odvaz’nyj i smilyj pes v cilym seli bude vtikal z serciom v hyrtany, malo sia zo strachu o svoju budu ne zabje.

         A vir mi… ne lm Tobi pes sztosy pererval, ale to ne Tebe sia tak boit.

         Myjasz obydvi dereviany cerkvy, do jednoj doroha znaczena perez posadz’eny rivno dereva, na kincy vydoczny dveri do cerkvy. Vtoplena v temnoti cerkov pomaly Tia hipnotyzuje, czujesz jak hvaryt: «Chod ne bij sia, ta oddaj poklin Bohu naszomu… no chod…». Zafascynuvanyj pidchodysz blyz’e, naokolo neji samy smereky szto poczatkom XX vika sadz’eny byly, kaz’dyj strylat verchom povyz’e cerkvy…

         Du-dum! Du-dum! Du-dum! – atakuje Tvoji ucha dzvin szto sia v chvylu rozszaliv v cerkovnij dzvinnyci. Dveri do neji otverajut sia z holosnym skrypliniom, stavlasz perszyj krok, temno. Zapalasz patyczok – volil bys ne zapalaty, jedyne szto stal zapamiatasz to hrubyj motuz szto sam skakal z hory na dolynu i byl bezposeredniom pryczynom dzvoninia. Jakby tiahneny perez nevydymu sylu, skacze v povitriu; zapalasz druhij patyczok, rozzerasz sia po dzvinnycy – nykoho hev ne je. Zaperasz oczy, pomaly kraczasz do zadu, namaciujesz klamku dveri i pospisznym krokom vychodysz stamal. Vertasz na dorohu, idesz dale i dale, Tvoja odyseja iszczy kus bude tyrvala. Masz teper czas, z’eby podyvlaty selo noczom.

         Z poczatku tyche, v miru zblyz’ania sia sztoraz holosnijsze czujesz: «Lup», «Lup», «Lup». Zacikavlenyj pryspiszasz kroka, i uz’ po paru mynutach vydysz chyz’u muruvanu, naokolo neji z’eliznij plit. Szczabli v ploti zakinczeny ostro – hazdy jasno vkazujut, z’e doroha do chyz’y vede lem perez holovnu bramu. Ot i vydysz pryczynu ciloho zamiszania, szto tia hev pryvelo – brama je nedoperta, viter raz po raz otverat ju a piznijsze zas pribuje zaperty, czoho efektom je holosne «Lup!». Skupe svitlo pry chyz’y dyvni tone v tij temriavi, ne nachodyt tilko syly z’eby doterty do vszytkych kutykiv ohorodz’ynia. Podumal jes «Zapru bramu, naj bude spokij, naj mi nerviv ne torhat toto «Lup!»». Uszczaslyvlenyj tom dumkom choczesz zrobyty krok v storonu bramy… ale ne moz’esz. NO! Szto sia dije? Po prostu ne moz’esz sia ruszyty. Kus tia to vstraszylo. Tilo tvoje pidsvidomi reahuje na jakysy syhnaly. Ale o szto chodyt? Chvylu tyrvasz bezradni. I tovdy rozdzvaniat sia v Tvoi holovi dzvinok alarmovyj, czujesz kryk:

         - «Stij!»

         - «Ne chod tam!»

         - «Lysz toto»

         - «Vtikaj stal!»

         - «Cy Ty slipyj, ne vydysz, z’e viter za slabyj, z’eby tak bramom triskaty??? TO ne vin je pryczynom!».

         Oterezvylo tia. Prychodyt znakoma fala horiacza, prychodyt husa skirka. Uz’ ne jes takij perekonanyj, ze bramu treba zaperty. Ale idesz jednak v stornu bramy. Masz iszczy try kroky, vytihasz ruku, z’eby ju chvatyty i tovdy po druhij storoni plota budyt sia najpersze jedno, piznijsze druhe male, z’olte oko. Vszytky zaoszczadz’eny Ty vczasnijsze doznania teper naplyvajut skoro.

         Hospody.

         Vpadasz na kolina vsmotreny cilyj czas v dva jasny punkty po druhij storoni ohorodz’ynia. Na sviti ne istnije teper nycz inszoho okrem nych; zafascynuvanyj vpadasz v nych hluboksze, hluboksze… Na ich dni dosterichasz z’al, kus strachu, jest sztosy iszczy… ach! nenavyst i vsteklist teper na verch vychodiat! Ne moz’esz sia jednak odorvaty, po prostu ne moz’esz… Odplyvasz pomaly, sztoraz dale, ne czujesz uz’ nycz…

         Placz. Tychij placz perebyjat sia pomaly do Tvojoho zablokuvanoho uma; placz? Skal hev? skal teper placz? Vyniatkovo holosne «Luuuup!» vyryvat tia v kincy z toho dyvnoho stanu pravi snu. V jedni chvyli usvidamlasz sobi straszlyvist sytuacyi. Viter rozszaliv sia v medz’eczasi na dobre, litat v povitriu osinne lystia, brama pirvana vitrom teper zaperla sia na dobre – viter trisnul niom tak micno, z’e sia az’ pryblokuvala. Meczesz sia do zadu i na czvorakach vticzesz do dorohy. Kryk strasznyj rozlihat sia za Tobom, kryk zlosty, rozczaruvania, vsteklosty. Lem raz, v Nigerii pryszlo ty czuty sztosy podibnoho – maly Afrkanery draz’nyly sia z szalenom z holodu hienom – to pidsuvaly ji do klitky kavalec miasa to zas zaberaly. Kryczala podibni. Czujesz za pleczamy, z’e sia sztosy mecze po ploti, zablokuvana brama vydoczni ne puszczat, ne chocze sia otvoryty.

         Rano jej hazda napravyt.

         Vertasz na dorohu i idesz dale pered sebe. Koszela lipyt sia Ty do pleczy, spotyl jes sia micno, nohy nebezpeczni uhynajut sia pid tobom, ale dale idesz do peredu. Z’eby daty sy iszczy nadiju, z’e to nepravda, z’e to byl lem vytvir chvoroho uma, choczesz udovodnyty sobi bud szto byleby ne byl to obraz kotryj jako ostatnij zanotuvala pamiat. Koly pribujesz sia obernuty holos sered holovy zas kryczyt: «Pomiszalo sia ty v umi?, ne obzeraj sia, idyj dale!». Posluszni idesz. Druha czast Tebe, kotra vse pidsmichuje sia z tvojoj odvahy («ho, ho, jakij z Tebe tchir, heroj sia najszol!») teper sidyt tycho. Ona tiz’ maje dos; vidila pered chvylom az’ za duz’e, i vyhladat na to, z’e na dolho ji vystarczyt.

         … ( dalsze bude …)

II

Ne tak to malo vyhladaty. Mal jes lem pity i spravdyty. Nychto nycz o takych atrakcjach ne besiduval. Idesz, a obrazy iszczy nespokini perelivajut sia po holovi, ale uz’ perestajesz sia triasty. Tilo vydoczni ne czuje zahoroz’ynia. Nygda ne byl jes za odvaz’nyj ale  barz jes zly na sebe za az’ taku paniku.

Kavalec dobri osvitlenoj lampamy dorohy, szto jasne i pryjemne svitlo dajut, dozvalat sia Ty uspokoity i doprovadyty do jako-takoho poriadku. Vertat spokij. Koplesz kaminia szto sia pid nohu navyjajut, koncentrujesz sia lem na tim kopaniu teper, rozkoszni micno vdariasz ich kinciom czerevika, vszystko byleby zaniaty holovu daczym inszym. Ne tak to malo vyhladaty.

Tak z 300 metry dale, odsunene o paru krokiv od dorohy rosne sobi derevo. Takie sobi derevo, hrube v pny, tverdoj nepryjemnoj v dotyku kory, z lystia uz’ opalo. Na szyrszi holuzy je sztosy zaviszene, o tak znajemyj vyhlad, pamiatasz toho straz’nyka ciloho sela szto nygda spaty ne pide. Stoit hev od vse, vin uz’ ne raz pomahal ochoronyty toto misce. Micnyj kavalec z’eliza v formi zvizdy pryviazanyj lanckom do dereva, vysyt sobi i z’de. Jak lem vdarysz v nioho druhym kavalciom z’eliza zakryczyt v odpovidy tonkym, pysklyvym i pereneklyvym kolosom i zaraz na nohy cile selo postavy. Taka joho rola. Stereczy sela, koly pryjde stvorinia tak chytre jak lyszka, szto do kurnyka nyczoho ne spodivajuczych sia kuriat zahlane i stert im svoima odvydynamy prynosyt.

Taka joho rola. Kryczaty holosno koly ide OHEN. Pobudyty selan v czas, z’eby iszczy byla szansa ho zdusyty pokla malyj i nehoroznyj.

Doroha dvyhat sia kus vyz’e, maszerujesz teper pid horbok. Ne je hev uz’ lamp, ale temnist tu ne panuje. Znasz dobri, szto na verszku toho horbka; znasz jak i cile selo o tim znaje.

Cmontir. Parochialny.

Terpelyvy svidok dvoch vojen, vyselinia ludy, kaz’doho dramatu, cy radosty szto sia v seli rozihraly. Vicznyj opikun tych uctyvych z zasadamy, jak i parszyvciv zlom pereszytych, starych, molodych, chlopciv, divczat, dity i rodycziv a navet i neznajemych szto v knyzi z’ytia ne maly uz’ toho sela lyszyty. Dbaje cmontir jak dobryj gazda o kaz’doho, vibczy mu sut vszytky maly, ludzky podily, vin ich ne vydyt jako pravoslavnych, hrekokatolykiv, cy katolykiv abo i dajakych inszych. Dla nioho to vse lem meszkanci maloho pensjonatu, kotryj sam uz’ tilko rokiv provadyt. Ne v joho kompetencyjach je ocina, osudz’ania pidopicznych - tym zanymajut sia uz’ inszy „struktury” – joho interesuje lem toto szto tu i teper po smerty na zemly sia lyszat.

Tak pravdu povisty to i joho hosti tiz’ jakosy okriply, uspokoily sia kusciok. Odyszla im ochota do svarinia sia o riczy, za kotry davnijsze neraz vybyjaly sia zuby, lamaly kosty, cy diravyly tila. Lez’at razom, observujut besidujut, komentujut, ale jakosy tak bez zlosty cy zazdrosty. Po prostu jedna velyka ZHODA. Navet tak spokinych, najde sia jednak sztosy szto ich hneska z rytmu sztodennosty vybje.

         Lude vse povidaly Ty z’e na cmontery bude jasno – nychto sia ne pomylyl. Osin vczasna, zyma cy jar ? Vse tak samo – jedny besidujut, z’e to sviczky vse sia palat ohniom nervovo perez viter hnanym. Uz’, uz’ ich pravi viter dusyt i hasnut, a tu zaraz oddych imajut, plomin prostuje sia  i dale sia svitiat. Czasom lem misce sobi zminiajut, povilby dachto z’e sy svobidni po cmontery hulajut. Chto ich svityt, chto ich stavlat ? Neznatia.

         Druhy za to besidujut, z’e to nepravda i svitelka to duszy nespokiny, v jakysym davno zabytym tancy meczut sia po cmontery.

         Ha ! Napevno bzdura z tyma duszamy, to MUSIAT byty sviczky ... Musiat...

Bo jakby ne byly, to ... chybal lem oszality by pryszlo z toho dumania o duszach. A o traczyniu svidomosty to Ty uz’ sztosy znasz; znasz tiz’ jaka je dolha i kruta, polna bolu, strachu doroha povorotna do svita normalnosty. I vzahali sia Ty ne podabat perechodz’ynia jej iszczy raz.

         Druhom charakternom dla toho cmonteria riczom je tysza. Ne taka normalna tysza, ale jakysa jej egzotyczna odmina, kotra to zadusyt kaz’dyj odholos jakij povynen jes spravyty. Moz’na by povisty: tysza mecze sia na nioho, imat za hyrtan i dusyt i tysne i dusyt ... az’ zadusyt. Jedynym vyniatkom od neji sut holosy. Ne vse, lem ridko koly, czujesz jakby svystania na vitri, szto Ty zaczynat tiz’ prypomynaty tychu besidu medz’e hromadom ludy.  Myjasz cmontir pribujuczy ne smotrity v joho stornu, czujesz za sobom: „ a czyj to...”, „vin stal...?”, „Jevhen to Tvij...” i zas nycz ne czujesz – to tysza vkazala chto tu napravdu riadyt.  Chybal jednak ne byla za ostoroz’na i dokladna bo  od cmonteria perebyjat sia iszczy paru sliv: „zvela Tia, zvela Tia, ne treba bylo...”. Slova tak sut peremiszany z vitrom, z’e ne beresz ich za realne zjavysko, a barz’e za tvir Tvojoho pobudz’enoho uma.

Brrr, dyvny toty holosy. Choc pryznasz kus Tobom vstriaslo, byloby to do Tebe kieruvane ? Ne virysz, znasz, z’e treba dojty do kincia. Uvilnyty sia od toho raz na vse. Ne bude tam nyczoho –zdasz sobi spravu, z’e nycz sia hyn ne stalo i skinczyt sia toto vszystko. Treba lem tam pity i prekonaty sia, z’e neje.

Ne moz’e byty.

Ne moz’e.   

         Napevno.

A navet jak by bylo – to ... uz’ dos toho,  naj sia  skinczyt. Tak ne moz’na z’yty. Vszystko je lipsze od toho szto jes  pereszol.

Ale napevno nycz hyn neje.

Misiac v medz’eczasi skorystal z Tvojoj neuvahy i pereszol povaz'nu czast svojoj sztodennoj po nebi dorohy. Znaczyt czas jednak myjat – a vydavalo sia, z’e vin zatoplenyj v bezruchu i nycz ne moz’e ho zmusyty do ruszynia sia. Iszczy dale pidchodysz i pochylajut sia uz’ v Tvoju storonu ostatni chyz’y v seli. Ne dozril jes JOHO jak doteper, pokriplasz sia dumkom, z’e to faktyczni pravda ne byla, ale vyholodnila fantazja uz’ pidpovidat Ty joho vyhlad. Velyki, z rivno rozloz’enyma haluziamy, micno perechyleny na pravyj bik. Zakrut pered Tobom, iszczy tam dozerasz chyz’u cy dvi, ale znasz, z’e to pravi kinec sela. Moz’e jednak… pomaly, pomaly, byle ich mynuty. Nevydoczny z daleka mecze sia od razu v oczy koly lem v zakrut vchodysz. Stoit. Dub. A vin … vin tiz’ tam jest. Pryspiszasz kroka, myjasz duba i zatrymujesz sia pry nim: dvometrovim kresti zroblenym z kaminia. Vydno na nym uz’ zuba czasu, denede kyrszyt sia pomalenka.

            Czujesz toto.

Czujesz – prychodyt vsteklist jak i micne nedoviriania. Do ostatnioj chvyli dumal jes, z’e ho tu jednak ne bude, iszczy  v jasnyj, sonecznyj den JOHO TU NE BYLO ! A teper ? Stoit i naihravat sia z Tebe i Tvoich racjonalnych prob tlumaczynia joho hev isnuvania. Hvaryt do Tebe: „Ha ! Pretiz’ znal jes, z’e budu, z’e czekaty mi pryjde na takych jak Ty, szto, moz’e Ty o mi ne besiduvaly, ne opovidaly ?”

         Besiduvaly.

Kladesz sia pomaly na kolina, vsteklist zastupuje pomaly z’al, oczy vypolneny syzamy. A vin stoit nad Tobom jak kat szto za chvylu z’ytia vkrade, teper kormyt sia Tvojima ludzkymka slabostiamy. Jak dobri  vyszkolenyj aktor znaje i dobri svoju rolu vyholaszat… Blysnul v Tvoi holovi obraz – tak skoro jak sia pojavyl tak skoro znykat. Ale Ty uz’ znasz. Z’al, choc iszczy ne strach, ne vyobrazyl jes sy do teper jaky konsekvencji bude malo dla Tebe, to z’e jes krest najszol. A svidomist tycho pidpovidat: probaczynia ne bude.

Besiduvaly Ty o nym, besiduvaly…

Mala jednak racju syva jak holub babuszka szto jes jej po dvoch rokach hladania po sviti najszol az’ v malenkim seli nedaleko Vinnipegu v Kanadi. Az’ kryknula jak jes v porozi chyz’y stanul i pryvytal sia: „Hello I’m loking for…”; „Znam synku, koho hladasz znam”. Ona Tia piznala od razu, Ty jej ni, bo skal?  Tak, vkazala Ty dorohu do kresta, ne lem totu fizycznu, tych paru tysiaczy kilometriv do miscia v Karpatach vkrytoho v jedni z evropejskych krain. Vkazala  totu duchovu mapu ciloj istorii, z kotrom masz sia zmiriaty – micno sia Ty nespodabala.

„Ach, zabyla bym synoczku, synoczku v veresny, lem v veresny tam ichaj, koly inde ne masz czoho hladaty, ne zviduj sia czom, sama neznam, ne ja o tim decyduvala.”. Razom z odvidynamy v babuszky skinczyly sia tiz’ koszmary – zly sny, majaky. Jak rukom odnial. Czarivnycia  cy jak ? Ona o tim tiz’ znala: „Zli spysz ? Ne bij sia, od hneska to myne, lem krest najty musysz i svoju z nym spravu pojasnyty. Probaczynia hrichiv pros. Inaksze verne zas son zlyj, ne vteczesz od nioho, ale Ty pretiz’ o tim znasz, pravda ?” Zas mala racju. Ne pryjszol, uz’ sia ne snyl dub v ohny, krovavo osvitlajuczy krest za nym v zemli pomiszczenyj, z tym kolosom (Boz’eeee !!! z tym holosom) szto na zminu vyl, plakal i proklynal v zlosty velykij.

Niii !!! Proszu, proszu nygda vece. Choczesz z pamiaty vymazaty obraz.

Son po kotrym sam kryczal jes v noczy i budyl sia cilyj spoczenyj prynajmi raz v tyz’ny. A serce ? Ono po perebudz’yniu bylo v szalenim tempi i hladalo sobi zo strachu dorohy na zovni czerez hyrtan. Son, kotryj zagvarantuval Ty misce v szpytalu dla psychiczni chvorych na dobre pil roka. A teper ho neje, tak po prostu neje.

Skora na tvary persza czuje, z’e robyt sia teper sztoraz barz’e studeno, viter stanul, prymorozok pevno ide, ech pretiz’ to veresen. Syzy dale letiat po polyczkach, oterasz ich nedbali rukavom. Hladasz zapalnyczky v koszeny, palci nachodiat v kincy cholodne z’elizo. Vytihasz, zapalasz, osvitlasz i tak skoro jak dotykasz kresta tak skoro vtikasz z rukom – v holovi zas rozvereszczal sia jakz’e dobri znajemyj zo snu holos… No tak, treba vvaz’aty na taky dribnyci. Oterezvylo Tia to kus, pryvernulo do realnoho z’ytia, zas masz svidomist szto robysz, de jes, szto czujesz i czom pomaly rodyt sia z toho strach. Pidsvitlasz kaminnyj krest raz iszczy, z potemry pomaly vychodiat bukvy pomiszczeny na nim v kirylycy. Koncentrujesz sia nad nyma, i zaczynasz pomaly czytaty:

---------------------

ВЕРЕСЕН 1926 р

Г..ПОД.... СОХРАНЫ...

... І РОДИНУ ...

БО ... ... ЗГРІШЫЛ

ПЕТРО М...

ІХ.1926.

ФУНДAТOР ТО... К..CТА

---------------------------

Choc ne vszystko dalo sia odczytaty, dla Tebe to bez znaczynia.

Ech zrobyl jes toto Ty staryj cape!!! Zrobyl jes bortaku! I chto za to teper vynu ponosyt? Ty? Ty? Ni! Ty masz toto uz’ za sobom!

Hospod pevno prychylyl by sia do z’elania Petra M… i daruval mu joho vynu koly by ne insza syla, kotra tiaz’ko czerez Petra i paru inszych selan tiaz’ko dosvidczena ne poprosyla Hospoda o oddania prynajmi czasty spravedlyvosty za doznanu kryvdu.  I jak vkazalo doteperisznie dosvidczynia mala ona vydoczni micnijszy argumenty. Isnuje tiz’ druha versyja toj istorii: z’e Hospod do toho czasu spravom sia vzahali ne zanial. Tak prynajmi vvaz’ala babcia z Vinnipegu. Dla Tebe to malo vaz’ne: z’adna opcja rozviazania toj spravy ne voroz’yt Ty dobri.

Chybal znasz szto teper bude, kinec Tvojoj podoroz’y; za hrichy treba platyty, koho to obchody, z’e to ne Tvoi hrichy? Rozdumujesz cy je sens boronyty sia, vtikaty, cy moz’e lem dobrovilni piddaty sia pereznaczyniu. Iszczy sia manysz, z’e to mynulo, z’e odyjszlo, pretiz’ to bylo pravi sto rokiv tomu. Ponad 50 rokiv tomu vszytkych ludy stal vyselyly, nychto hev dolho ne meszkal, dale by to z’ylo po takim czasi?

Neznasz jednak toho ( bo chto Ty mal povisty?), z’e v seli trioch gazdiv tovdy ne vyseleno. Den po tim jak ludy vijsko prohnalo dale, piszly ony vo trioch z rodynamy vszelejakie dobro po chyz’ach zberaty. Staryj Zvolinski jakby sia vstydal toj tyszy i pustoty v seli, chotil pro to vymazaty z krajevydu sela riczy, kotry mu cilyj czas niedavnych susidiv prypomynaly. Horila uz’ od paru hodyn cerkov v nyz’nym kincy sela, zaczala hority pered chvylom i tota v vyz’nym kincy ( selo velykie bylo i jedno z bohatszych na okolyciu). Lyszylo sia vszytkoho paru krestiv trioramennych pry dorozi do potolczynia, z’eby dopolnyty dila znyszczynia. Ne musil zamiriaty sia nasz gazda molotom piat-kilovym, z’eliznym na nepozornyj krest kaminnyj schovanyj kus za molodym dubom, ne musil… Najblyz’sza rodyna kryk lem poczula, kryk kotryj iszczy dolho po seli i po lisi sia rozchodyl jakby jak najdalsze chotil byty svidkom toho szto sia chvylu tomu stalo. Kyval sia staryj do zadu i do peredu, z gamby lem slyna mu tekla, oczy rozszyreny do hranyc moz’lyvosty – na tvary lyszyl sia obraz strachu neobniatoho. Zvolinski sztosy kryczal piznijsze v postely obniatyj horiaczkom o dubach, krestach i veresniani, bezchmarni noczy; rana uz’ ne doz’yl.

Szto ho tak vstraszylo? Napravdu neznasz?

Po korotki konfrontacji z samym sobom, buchat v Tobi hniv, ne piddasz sia tak lehko! Adrenalina nebezpeczni zaczynat v tili pulsuvaty. „Vteczu stal” besidujesz, „ne dam sia, budu z’yl, zabudu o tim”. Sam kus sobi ne virysz, ale emocji berut horu. Vstajesz polnyj nervovoj nadiji i energii.

Dobri jes planuval, dobri jes dumal, ne dane Ty bylo jednak znaty, z’e okrem jednoj pary z’oltych oczy observujuczych Tia z daleka, v seli obudyly sia try nastupny pary z’oltych oczy, szto zamir majut jeden – zas vymiriaty szkaradni poniatu spravedlyvist.

Do rana z’aden pes ne zabrechal v seli, misiac zajszol za chmary, bo tak jak chlopci z mhly, kotry vtekly teper zas na svoi cmonteri, ne chotil byty svidkom toho szto sia malo rozohraty na selski dorozi… v temnu, zachmarenu nicz.

Mirek Mychalak